Створено: 07 травня 2015
Перегляди: 477

19 березня 2015 року судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (№5-1кс15) прийняла Постанову, в якій міститься висновок про те, що перебування особи за кордоном, зупинення слідства у зв’язку з його розшуком і пред’явлення обвинувачення через кілька років після вчинення злочину самі по собі не свідчать про ухилення від слідства.

З цих підстав суд дійшов висновку, що норми про давність притягнення підсудного до кримінальної відповідальності за вчинене у жовтні 1995 року умисне вбивство трьох осіб застосовані неправильно, а тому рішення суду касаційної інстанції в цій частині визнав незаконним та направив справу на новий касаційний розгляд.
Справа стосувалась вбивства на території АРК трьох осіб, за які особу було засуджено судами попередніх інстанцій до довічного позбавлення волі.
Захисник засудженого у заяві просив ВСУ направити справу на новий касаційний розгляд із підстав неоднакового застосування одних й тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень. Посилався при цьому на строки давності, після закінчення яких особа звільняється від кримінальної відповідальності за злочин. У заяві захисника зазначено, що підсудний виїхав до Чеської Республіки у 1998 році, коли про його причетність до злочину ще не було відомо правоохоронним органам, мешкав там на законних підставах до затримання 24 квітня 2002 року і не міг знати про обвинувачення та оголошення його у розшук в Україні. Таким чином посилався на те, що десятирічний строк давності, визначений пунктом 4 частини першої статті 48 КК 1960 року, для притягнення до кримінальної відповідальності за статтею 93 КК 1960 року не зупинявся і не переривався, а сплинув у жовтні 2005 року, так як підсудний не ухилявся від слідства.

З повним текстом Постанови Верховного Суду України від 19 березня 2015 року №5-1кс15 можна ознайомитись нижче:

П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 березня 2015 року м. Київ


Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого заступника Голови Верховного Суду України – секретаря Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України Редьки А.І.,
суддів: Вус С.М.,
Глоса Л.Ф.,
Гошовської Т.В.,
Заголдного В.В.,
Канигіної Г.В., Кліменко М.Р.,
Ковтюк Є.І.,
Короткевича М.Є.,
Кузьменко О.Т.,
Пивовара В.Ф., Пошви Б.М.,
Скотаря А.М.,
Таран Т.С.,
Школярова В.Ф.,
за участю начальника відділу участі прокурорів Генеральної прокуратури України у перегляді судових рішень у кримінальних справах Курапова М.В.,
захисника Захаркевича Т.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою захисника ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів Судової палати Верховного Суду України з кримінальних справ від 4 травня 2006 року щодо ОСОБА_1,
установила:
Вироком Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 22 лютого 2006 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, такого, що не має судимості, засуджено за пунктом «г» статті 93 Кримінального кодексу України 1960 року (далі – КК 1960 року) на довічне позбавлення волі.
ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він керував злочинним співтовариством ІНФОРМАЦІЯ_2, у складі якого 21 жовтня 1995 року учинив умисні вбивства ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5. Він наказав учасникам злочинного співтовариства вивезти цих осіб на територію плодового саду, розташованого ліворуч автошляху між селами ІНФОРМАЦІЯ_3 ІНФОРМАЦІЯ_4 району АР Крим, де розпорядився розправитись із кожним потерпілим.
Колегія суддів Судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України ухвалою від 4 травня 2006 року вирок Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 22 лютого 2006 року щодо ОСОБА_1 залишила без змін.
У заяві захисник ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу касаційного суду від 4 травня 2006 року щодо ОСОБА_1 та направити справу на новий касаційний розгляд із підстав неоднакового застосування одних й тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень.
На думку заявника, суд касаційної інстанції витлумачив положення статей 4, 5, 12 і 49 Кримінального кодексу України (далі – КК) і статей 7-1, 48 КК 1960 року у спосіб, що суперечить їх точному змісту, і допустив помилки у правозастосуванні щодо визначення тяжкості злочину, передбаченого статтею 93 КК 1960 року, та обчислення строків давності, після закінчення яких особа звільняється від кримінальної відповідальності за цей злочин.
Захисник зазначає, що згідно зі статтею 7-1 КК 1960 року вчинений ОСОБА_1 злочин, передбачений статтею 93 КК 1960 року, відносився до категорії тяжких, а суд у порушення вимог частини другої статті 4 та частини другої статті 5 КК, класифікував його як особливо тяжкий, чим погіршив становище засудженого, і це вплинуло на правильність призначеного покарання. На обґрунтування неоднаковості у правозастосуванні захисник ОСОБА_2 надав ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2012 року, якою касаційний суд змінив вирок апеляційного суду про засудження осіб за вчинення у квітні 1996 року та липні 1998 року умисних вбивств при обтяжуючих обставинах і зазначив, що відповідно до статті 7-1 КК 1960 року, яка діяла на момент вчинення діяння, злочин, передбачений статтею 93 КК 1960 року, визнавався тяжким, тому вказівка суду при призначенні покарання засудженим про вчинення ними особливо тяжких злочинів підлягає зміні на вказівку, що ці злочини є тяжкими.
На думку заявника, вирішуючи питання про застосування давності до ОСОБА_1, касаційний суд дійшов хибного висновку, нібито останній ухилявся від слідства, при цьому як на підставу для зупинення строків давності суд послався на постанови слідчого про зупинення досудового слідства на аркушах 91, 97 та 117 у томі 2 кримінальної справи і не застосував норми статті 48 КК 1960 року і статей 5, 49 КК.
Захисник твердить, що закон, який регулює питання давності притягнення до кримінальної відповідальності (стаття 48 КК 1960 року) чи звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (стаття 49 КК) не пов’язує зупинення строків давності з постановами про зупинення слідства, а лише з умисними діями особи, спрямованими на ухилення від слідства. У матеріалах справи щодо ОСОБА_1 таких даних немає. Останній виїхав до Чеської Республіки у 1998 році, коли про його причетність до злочину ще не було відомо правоохоронним органам, мешкав там на законних підставах до затримання 24 квітня 2002 року і не міг знати про обвинувачення та оголошення його у розшук в Україні.
Заявник вважає, що десятирічний строк давності, визначений пунктом 4 частини першої статті 48 КК 1960 року, для притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності за статтею 93 КК 1960 року не зупинявся і не переривався, а сплинув 22 жовтня 2005 року, тобто до набрання вироком законної сили, і суд мав вирішити питання про застосування/незастосування давності до ОСОБА_1 за правилами пункту 4 частини першої і частини четвертої статті 48 КК 1960 року або частини четвертої статті 49 КК та у будь-якому разі не міг призначати довічне позбавлення волі, а мав замінити його позбавленням волі на певний строк.
На обґрунтування заяви захисник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2014 року, 21 травня 2013 року і 15 листопада 2012 року.
В ухвалі від 10 квітня 2014 року касаційний суд, посилаючись на постанову Верховного Суду України від 5 вересня 2013 року, зазначив, що строк давності за умисне вбивство без обтяжуючих обставин, вчинене до 1 вересня 2001 року і кваліфіковане за статтею 94 КК 1960 року, становить десять років, а його кінцевий момент має настати до набрання вироком законної сили. Оскільки на момент постановлення вироку з моменту вчинення ОСОБА_6 у грудні 1995 року зазначеного протиправного діяння минуло більше десяти років, і в матеріалах справи відсутні дані про його ухилення від слідства або суду чи переривання строку давності вчиненням нового злочину, вирок у частині засудження ОСОБА_6 за статтею 94 КК 1960 року підлягає скасуванню із звільненням його від кримінальної відповідальності за цією статтею на підставі статті 48 КК 1960 року із застосуванням положень статей 5 і 49 КК у зв’язку із закінченням строків давності, а провадження у справі закриттю.
В ухвалі від 21 травня 2013 року про зміну рішень нижчестоящих судів, якими на підставі частини першої статті 49, частини п’ятої статті 74 КК засуджених було звільнено від покарань за частиною другою статті 27, частиною третьою статті 358, частинами другою і третьою статті 358 і частиною першою статті 366 КК у зв’язку із закінченням строків давності, касаційний суд зазначив, що відповідно до положень статті 49 КК особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до набрання вироком законної сили минули певні строки давності, і вона не ухилялася від слідства або суду та не вчинила нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого. Згідно зі статтею 11-1 КПК 1960 року та роз’ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 23 грудня 2005 року «Про практику звільнення особи від кримінальної відповідальності» таке звільнення є обов’язковим, за винятком випадку застосування давності, передбаченого частиною четвертою статті 49 КК. Касаційний суд констатував, що, оскільки на день постановлення вироку закінчились строки давності, у судовому засіданні особи визнали свою вину і просили звільнити їх від кримінальної відповідальності за вказані злочини, рішення суду про звільнення підсудних від покарання суперечило вимогам закону, тому ухвалив рішення про звільнення осіб за вказаними статтями від кримінальної відповідальності на підставі статті 49 КК із закриттям справи в цій частині.
В ухвалі від 15 листопада 2012 року касаційний суд, приймаючи рішення про скасування вироку із закриттям справи у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності щодо одних засуджених, які у суді заявили таке клопотання, та про його зміну щодо інших засуджених із звільненням останніх від призначеного покарання на підставі статті 49 і частини п’ятої статті 74 КК, зазначив, що відповідно до статті 49 КК особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до набрання вироком законної сили минули визначені законом строки, які залежать від категорії тяжкості вчиненого злочину. Оскільки на момент постановлення вироку з часу вчинення особами у період з 1994 по 1998 років злочинів, передбачених статтею 69 КК 1960 року, минуло більше десяти років, тому строки давності притягнення цих осіб до кримінальної відповідальності сплинули. При цьому касаційний суд погодився з призначеним кожному із засуджених за вчинення у період 1994 – 1998 років умисних вбивств за обтяжуючих обставин і замаху на такий злочин як за тяжкі злочини покарання у виді позбавлення волі на певний строк.
Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України заслухала суддю – доповідача, захисника ОСОБА_2, який просив задовольнити його заяву, пояснення прокурора про відмову в задоволенні заяви, дослідила матеріали кримінальної справи і матеріали провадження, обговорила вимоги, зазначені в заяві, та дійшла висновку про таке.
1. Відмінність у застосуванні норм закону про кримінальну відповідальність до зазначених, відповідно, в оспореному і порівнюваних судових рішеннях фактичних обставин суспільно небезпечних діянь дозволяє Верховному Суду України (далі – Суд) провадити перегляд справи по суті заявлених у зверненні вимог на предмет законності та обґрунтованості оспореного рішення (підстава: пункт 1 частини першої статті 40012 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК) – неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми закону про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень).
Відповідно до положень статті 40011, пункту 1 частини першої статті 40012, частини першої статті 40021, частини першої та другої статті 40022 КПК перегляд оспореного рішення провадиться з огляду на ті фактичні обставини справи, які були встановлені й визнані доведеними судом першої інстанції, з достатністю та достовірністю яких погодився касаційний суд.
2. Предметом перегляду зазначеної справи є неоднакове визначення категорії тяжкості злочину, передбаченого статтею 93 КК 1960 року, вчиненого до набрання чинності КК, та обчислення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності за цей злочин.
3. Норми щодо давності притягнення до кримінальної відповідальності, передбачені статтею 48 КК 1960 року, за своєю юридичною природою є складовою інституту звільнення від кримінальної відповідальності. За буквальним змістом пункту 1 частини першої статті 40012 КПК їх застосування прямо передбачене як одне з застережень, що унеможливлює перегляд Судом судових рішень за передбаченою ним підставою. Однак в даному конкретному випадку ці норми не пов’язані з дискреційними повноваженнями суду, оскільки визначення строків давності та особливості їх обчислення ґрунтуються на формалізованих нормативних орієнтирах, які від правосвідомості конкретного суду не залежать. З цього приводу Суд висловив свою правову позицію в рішеннях від 23 січня 2014 року у справі № 5-48кс13 і від 5 вересня 2013 року у справі 5-6кс13.
4. Висновок про правильне застосування норми кримінального закону щодо вирішення питання про обчислення строків давності за вчинене до 1 вересня 2001 року умисне вбивство викладено в рішенні Суду від 5 вересня 2013 року у справі № 5-6кс13, а нормативними орієнтирами є частини друга і третя статті 4, частина третя статті 5, частини перша – третя статті 49 КК та частини перша – третя статті 48, стаття 93 КК 1960 року, пункти 11, 18 розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» КК.
5. Зі змісту частини третьої статті 5 КК і порівняльного аналізу положень статті 48 КК 1960 року та статті 49 КК випливає, що: по-перше, строк давності за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах, вчинене до 1 вересня 2001 року і кваліфіковане за статтею 93 КК 1960 року, становить десять років; по-друге, для того, щоб у цьому разі можна було ставити питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності за давністю, кінцевий момент вказаного строку мав настати до дня набрання законної сили вироком суду, яким особу засуджено за вчинення злочину. Будь-які процесуальні дії з притягнення особи до кримінальної відповідальності не зупиняють сплив строків давності. Така позиція узгоджується з принципом презумпції невинуватості (стаття 62 Конституції, частина друга статті 2 КК), захищає осіб, кримінальні справи щодо яких невиправдано довго перебувають в органах дізнання, досудового слідства й у суді.
Отже, строк давності за злочин, вчинений ОСОБА_1 21 жовтня 1995 року, за загальним правилом, повинен був закінчитись 22 жовтня 2005 року.
6. Відповідно до частини третьої статті 48 КК 1960 року перебіг давності зупиняється, якщо особа, яка вчинила злочин, ухилялася від досудового слідства або суду. Перебіг давності відновлюється з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. У цьому разі час, який минув від моменту вчинення злочину до моменту, коли особа почала ухилятись від правозастосовних органів, не анулюється, а підлягає зарахуванню в строк давності, зазначений у законі. Зупинення спливу строку давності у випадку ухилення особи від досудового слідства або суду є посткримінальною санкцією, заходом кримінально-правового характеру, покликаним забезпечувати здійснення кримінального переслідування і реалізацію кримінальної відповідальності.
Під ухиленням від слідства або суду з погляду застосування статті 48 КК 1960 року слід розуміти будь-які умисні дії, вчинені певною особою з метою уникнути кримінальної відповідальності за вчинений злочин, що змушує правоохоронні органи вживати заходів, спрямованих на розшук і затримання правопорушника (нез’явлення без поважних причин за викликом до слідчого або суду, недотримання умов запобіжного заходу, зміна документів, які посвідчують особу, зміна зовнішності, перехід на нелегальне становище, перебування в тайнику, імітація своєї смерті тощо). Особою, яка ухиляється від слідства або суду, визнається відома цим органам особа (що підтверджується матеріалами кримінальної справи) як така, що вчинила певний злочин і здійснила дії з метою переховування місця свого перебування від слідства або суду. Давність персоніфікована, у зв’язку з чим про ухилення особи від слідства можна говорити лише тоді, коли слідство проводиться щодо конкретної особи. Зупинення перебігу строку давності можливе тільки щодо певної особи, обізнаної про те, що стосовно неї проводиться слідство. Із законодавчого положення про відновлення перебігу давності з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання випливає, що особу винного встановлено і здійснюються заходи, спрямовані на встановлення її місцезнаходження.
Відповідно, не визнається такою, що ухиляється від слідства або суду, невідома правоохоронним органам особа, яка вчинила злочин і переховується після цього, а також особа, хоч і відома компетентним органам, але причетність якої до вчинення злочину на момент її зникнення ще не встановлено.
При з’ясуванні, які дії особи мають визнаватись юридично значущим (а не просто фактичним) ухиленням від слідства або суду, треба враховувати, крім усього іншого, кримінально-процесуальний статус особи, яка вчинила злочин. Це має бути особа, яка в установленому порядку визнана підозрюваним або обвинуваченим та яка зобов’язана з’являтись до правозастосовних органів за викликом, перебувати в межах їх досяжності. Зазначена особа усвідомлює, що в неї вже виник юридичний обов’язок постати перед слідством або судом, однак вона ухиляється від виконання такого обов’язку. Разом з тим на особу, яка вчинила злочин, законодавством не покладається обов’язок самовикриття, а тому, якщо вона до моменту виникнення вказаного обов’язку, в порядку реалізації конституційного права на свободу пересування, змінила місце свого проживання (навіть і з метою уникнення кримінальної відповідальності), про юридично значуще ухилення від слідства говорити не можна.
7. Виходячи із фактичного змісту наданих для порівняння судових рішень, суспільно небезпечне діяння, інкриміноване ОСОБА_1, за характером дії, часом вчинення, датою набрання законної сили обвинувальним вироком, наявністю обставин, які можуть впливати на обчислення строків давності, караністю та належністю до однієї і тієї ж категорії злочинів за ступенем тяжкості є подібним до суспільно небезпечного діяння, щодо якого ухвалено порівнюване рішення від 10 квітня 2014 року.
До обох «подібних суспільно небезпечних діянь» - умисних вбивств, за які засуджені ОСОБА_1 і ОСОБА_6, при вирішенні питання про давність притягнення до кримінальної відповідальності застосовані одні і ті самі норми кримінального закону, передбачені окремими частинами статті 48 КК 1960 року. Саме на цю статтю міститься посилання і в мотивувальній частині ухвали Суду від 4 травня 2006 року і в мотивувальній частині ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2014 року. Разом із тим, зазначені норми закону в оспореному рішенні і рішенні, наданому для порівняння, застосовані неоднаково, і це потягло ухвалення різних за змістом судових рішень.
Так, в ухвалі від 10 квітня 2014 року визначено строк давності, який поширюється на вчинений ОСОБА_6 злочин, вказано на його початковий і кінцевий моменти, що з урахуванням конкретних обставин справи дало касаційному суду підстави дійти правильного висновку, що строк давності вчиненого ОСОБА_6 умисного вбивства сплив, і обґрунтовано звільнити його за цей злочин від кримінальної відповідальності.
У кримінальній справі щодо ОСОБА_1 встановлено, що злочин він учинив 21 жовтня 1995 року, а в 1998 році легально виїхав до Чехії. Після того, як стало відомо про його причетність до злочину та йому висунуто обвинувачення за пунктами «г», «ж», «з», «і» статті 93 КК 1960 року, 28 листопада 2001 року ОСОБА_1 було оголошено в розшук. 24 квітня 2002 року ОСОБА_1 затримали правоохоронні органи Чеської республіки у місті Празі (аркуш справи 98 у томі 2), де він утримувався під вартою до екстрадиції в Україну 28 вересня 2005 року. Обвинувачення ОСОБА_1 було пред’явлено 30 вересня 2005 року (аркуш справи 132 у томі 2).
Касаційний суд, відмовляючи у закритті кримінальної справи за статтею 93 КК 1960 року у зв’язку із закінченням строків давності, мотивував своє рішення тим, що перебіг цих строків зупинявся, оскільки ОСОБА_1 скривався від слідства у Чеській республіці, а після його затримання установлений частиною третьою статті 48 КК 1960 року строк давності не минув. Як на доказ про ухилення ОСОБА_1 від слідства, касаційний суд послався на постанови слідчого від 12 грудня 2001 року і 19 лютого та 15 травня 2002 року про зупинення досудового слідства у зв’язку з оголошенням ОСОБА_1 в розшук і неможливістю проведення подальших слідчих дій за відсутності обвинуваченого.
При цьому касаційний суд не визначив, який саме строк давності поширюється на вчинене ОСОБА_1 умисне вбивство, та порядок його обчислення, не конкретизував, з яким юридичним фактом пов’язується кінець обчислення цього строку, не аргументував, чому вважає, що після вчинення злочину ОСОБА_1 скривався від слідства, хоча такий факт судом першої інстанції встановленим не був. Перебування ОСОБА_1 з 1998 року по 2005 рік за кордоном, зупинення слідства у зв’язку з його розшуком і пред’явлення обвинувачення через кілька років після вчинення злочину самі по собі не свідчать про ухилення від слідства.
Виходячи з наведеного, Суд дійшов висновку, що норми про давність притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності за вчинене у жовтні 1995 року умисне вбивство ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 в ухвалі від 4 травня 2006 року застосовані неправильно, а тому рішення суду касаційної інстанції в цій частині є незаконним і підлягає скасуванню, а справа – направленню на новий касаційний розгляд.
Касаційний суд має врахувати, що зміст частини четвертої статті 48 КК 1960 року передбачає дискреційні повноваження суду – як вирішення питання про можливість застосування давності та закриття справи, так і призначення покарання на певний строк у разі, якщо суд не визнає за можливе застосувати давність.
8. Твердження заявника, що суд касаційної інстанції у своїй правовій позиції допустив помилку, погодившись з висновком суду першої інстанції при призначенні покарання ОСОБА_1 про вчинення ним особливо тяжкого злочину, є безпідставними, оскільки частина перша статті 25 КК 1960 року передбачала можливість визнання особливо тяжким злочином (як особливим різновидом тяжкого злочину) злочин, за який призначалося покарання більше десяти років позбавлення волі, а умисне вбивство при обтяжуючих обставинах відносилося саме до такого злочину.
У наданій на порівняння ухвалі від 16 лютого 2012 року фактичні обставини суспільно небезпечних діянь, щодо яких ухвалено це рішення, попри подібність із фактичними обставинами діяння, вчиненого ОСОБА_1, отримали інакшу кримінально-правову оцінку. З’ясування причин та умов такого застосування норм закону, відповідно до пункту першого частини першої статті 40012 і частини другої статті 40022 КПК 1960 р., перебувають за межами предмета перегляду, у зв’язку з чим Верховний Суд України позбавлений можливості висловити свою позицію щодо цього рішення. При цьому необхідно зазначити, що правова оцінка суспільно небезпечного діяння, наведена у порівнюваних рішеннях касаційного суду, не завжди є прикладом правильного застосування закону про кримінальну відповідальність.
Керуючись пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК і статтями 40012, 40020, 40021, 40022, 40023 КПК 1960 року, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України
постановила:
заяву захисника ОСОБА_2 задовольнити частково.
Ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 4 травня 2006 року щодо ОСОБА_1 скасувати, а справу направити на новий касаційний розгляд.
Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій пунктом 2 частини першої статті 40012 КПК 1960 року.
Головуючий: суддя А.І. Редька
Судді: С.М. Вус М.Є. Короткевич

Л.Ф. Глос О.Т. Кузьменко

Т.В. Гошовська В.Ф. Пивовар

В.В. Заголдний Б.М. Пошва

Г.В. Канигіна А.М. Скотарь

М.Р. Кліменко Т.С. Таран

Є.І. Ковтюк В.Ф. Школяров