Створено: 14 березня 2016 Автор: Аліна Стовба

До такого висновку дійшов Верховний суд України при розгляді справи про стягнення грошових коштів № 6-2491цс15 від 02.03.2016 р.

8 листопада 2012 року набуло чинності рішення суду, яким визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку укладеного між позивачем та відповідачами та застосовано двосторонню реституцію – стягнуто на користь позивача отримані відповідачами за продаж будинку кошти в сумі 250 тис. грн..
Саме з цього часу у відповідачів виник обов’язок повернути безпідставно набуті грошові кошти, які до цього часу йому не повернуто, чим порушено його права.
У зв’язку з наведеним позивач на підставі частини другої статті 1214 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) просив стягнути з відповідачів проценти за користування чужими грошовими коштами на рівні встановленої Національним банком України облікової ставки за період з моменту укладення (19 лютого 2009 року) визнаного в подальшому недійсним договору купівлі-продажу по день звернення його з цим позовом до суду в сумі 112 395 грн 55 коп., а також на підставі статті 625 цього Кодексу 27 тис. грн. інфляційних втрат і 3 % річних у сумі 12 431 грн 51 коп., а всього просив стягнути 151 827 грн 06 коп.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що після ухвалення Київським районним судом м. Харкова рішення від 19 вересня 2012 року та набрання ним законної сили правовідносини сторін перейшли у виконавчу сферу й підстави для відповідальності відповідачів за порушення грошового зобов’язання відсутні, а вимоги статей 536, 1214 ЦК України до спірних правовідносин не застосовуються, оскільки між сторонами у справі немає грошових зобов’язань, а є лише рішення суду, що підлягає примусовому виконанню.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що відповідачі безпідставно володіють грошовими коштами позивача в розмірі 250 тис. грн., тому відповідно до частини другої статті 1214, статей 536, 1048 ЦК України мають сплатити проценти за користування ними за 5 років (з моменту укладення договору купівлі-продажу), а також відповідно до статті 625 цього Кодексу інфляційні витрати та 3 % річних, а наявність судового рішення не припиняє їх грошових зобов’язань та не звільняє від відповідальності за порушення строків проведення розрахунку.
При розгляді даної справи Верховний суд України прийшов до наступного висновку:
«Стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов’язання, її дія поширюється на всі види грошових зобов’язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов’язань.
Цією статтею регулюються зобов’язальні правовідносини, тобто її дія поширюється на порушення грошового зобов’язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду. При цьому частина п’ята статті 11 ЦК України, в якій ідеться про те, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду, не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов’язальних правовідносин. З рішення суду зобов’язальні правовідносини не виникають, оскільки вони виникають з актів цивільного законодавства, про що й зазначено в статті 11 ЦК України, адже рішення суду лише підтверджує наявність чи відсутність правовідносин і вносить у них ясність та визначеність.
У справі, яка переглядається, 19 лютого 2009 року договір купівлі-продажу за рішенням суду було визнано недійсним. Суд застосував двосторонню реституцію, на виконання якої вирішив стягнути з відповідачів на користь позивача отримані від нього за продаж будинку кошти. Проте відповідачі не повернули позивачеві грошові кошти в розмірі 250 тис. грн. У зв’язку із цим застосуванню підлягає стаття 1212 ЦК України, згідно з якою особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Це положення застосовується і до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.
Якщо без достатньої правової підстави набуваються або зберігаються гроші (як готівкові, так і безготівкові), на них нараховуються відсотки згідно зі статтею 536 ЦК України з того часу, коли набувач дізнався або повинен був дізнатися про безпідставність набуття або збереження грошових коштів.
У разі стягнення безпідставно набутих чи одержаних грошей нараховуються відсотки відповідно до статті 536 ЦК України й унеможливлюється стягнення 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 цього Кодексу.»