Створено: 04 квітня 2016 Автор: Аліна Стовба

Верховний суд України розглянув цивільну справу про визнання договору недійсним та повернення сторін договору до первісного стану №6-93цс16 від 16.03.2016 р.

Обставини справи:

Позивач звернувся о суду з позовом, у якому зазначив, що 9 вересня 1996 року його тітка заповіла своїм племінникам – належну їй на праві власності квартиру.
На підставі договору дарування від 7 лютого 2011 року його тітка подарувала спірну квартиру іншій людині (відповідачу).
9 листопада 2011 року тітка заповіла усе майно та майнові права, що будуть їй належати на момент смерті, на користь позивача.
Позивач вважав, що договір дарування слід визнати недійсним, оскільки він не відповідав внутрішній волі дарувальника, так як остання мала намір укласти договір довічного утримання, однак відповідач не надавав тітці жодної допомоги, на телефонні дзвінки не відповідав, з приводу чого тітка зверталася із заявою до правоохоронних органів.
Враховуючи вищезазначене просив визнати недійсним договір дарування квартири від 7 лютого 2011 року та скасувати реєстрацію права власності на квартиру за відповідачем.
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 11 липня 2014 року у задоволені позову відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Львівської області від 17 листопада 2014 року рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 липня 2014 року скасовано, позов задоволено
Ухвалою ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року рішення апеляційного суду Львівської області скасовано, рішення Залізничного районного суду від 11 липня 2014 року залишено в силі.
Правовий висновок ВСУ:
Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Пленум Верховного Суду України в п. 19 постанови «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 роз’яснив, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Отже, наявність чи відсутність помилки – неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що після укладення оспорюваного договору дарування дарувальниця продовжувала проживати у спірній квартирі до своєї смерті; передача квартири фактично не відбулася; в силу свого похилого віку та за станом здоров’я остання потребувала стороннього догляду та матеріальної допомоги; вона зверталася до суду з позовною заявою про визнання спірного договору дарування недійсним в силу статті 229 ЦК України; у матеріалах справи наявна відмова у порушенні кримінальної справи за заявою дарувальниці з приводу вчинення обдарованою шахрайських дій з метою заволодіння її квартирою, у яких заявниця стверджувала про те, що вона не розуміла, що вчиняє договір дарування, а не договір довічного утримання.
Статтею 335 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, а саме передбачено, що суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, касаційний суд виходив із відсутності у справі належних і допустимих доказів на підтвердження існування при укладенні оспорюваного договору дарування помилки, всупереч встановлених апеляційним судом фактичних обставин та оцінених доказів, що свідчить про порушення меж розгляду справи судом касаційної інстанції, передбачених статтею 335 ЦПК України.
Відтак, рішення судів касаційної та першої інстанцій слід скасувати, а рішення апеляційного суду залишити в силі, як помилково скасоване.