ВСІМ  І  КОЖНОМУ  -  РІВНЕ  ПРАВО  !!!

Як тлумачення норми права Верховним Судом переростає в новий закон.

Справа стосується надання суду права зменшити розмір середнього заробітку працівнику за час затримки розрахунку при звільненні незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Якщо людина вирішує піти з роботи або її звільнили, роботодавець повинен повністю розрахуватись з працівником в день звільнення: заплатити гроші за дні невикористаної відпустки, надбавки, заборгованість по зарплаті. Одним словом, все. Поставити крапку і попрощатись.

В Кодексі законів про працю цьому присвятили дві статті:

116 – право працівника ці суми отримати,

117 – відповідальність роботодавця, якщо право буде порушене. Цю треба процитувати:

«В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору».

Які висновки можна зробити з «букви закону»?

Щоб стягнути належні людині кошти, а також середній заробіток, в суді треба довести факт невиплати грошей при звільненні. Зменшити розмір відшкодування суд може лише тоді, коли наявний спір про розмір належних працівнику сум і вимоги працівника задоволені частково. Жодних додаткових умов чи «але».

Які висновки робить Верховний Суд, керуючись своїм внутрішнім відчуттям духу закону та права?

Постанова Великої Палати ВС від 26 червня 2019 року, номер справи: 761/9584/15-ц.

  1. Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника та роботодавця.

Є давній латинський вираз: Casus omissus pro omisso habendus est. Він означає: пропущений випадок має вважатися таким, що пропущений навмисно. Той, хто застосовує закон, не може додавати до тексту те, чого там немає, або те, що недвозначно мається на увазі. Тобто, що не охоплено законом — законом не охоплено. Якщо законодавець не встановив конкретних критеріїв пропорційності, значить їх не має. Якщо їх не має, але вони потрібні – Верховна Рада має це змінити. І лише вона.

  1. До регулювання трудових відносин потрібно застосувати норми цивільного законодавства за аналогією (п.75-78, 82-85 Постанови).

Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні урегульовано нормами трудового права, як у КЗпП України, так і у Законі «Про оплату праці», і не потребує додаткового застосування норм ЦК України, оскільки правова природа такого відшкодування здійснює функцію гарантування прав найманих працівників, а не санкційну за невиконання стороною своїх зобов`язань.

  1. Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач».

Тут в нас вже саме поняття «середній заробіток» зникає. Це вже називається «відшкодування, визначене, виходячи із середнього заробітку».

Щоб правильно розрахувати суму середнього заробітку є спеціальний Порядок, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100. Точна сума наших вимог – це ціна позову, з якої ми повинні заплатити 1 % судового збору.

Перед подачею позову людина не може сходити до судді і дізнатися в нього орієнтовну оцінку її майнових втрат. Велика Палата запропонувала ніде не прописану у позитивному праві формулу обрахунку справедливої сатисфакції працівнику за невчасний розрахунок:

  1. Необхідно використати дані Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчислені за період невиплати. Таким чином, на думку колегії суддів, можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.

Це відверто довільні висновки і тлумачення. Це дискреція там, де бути їй не місце. Це порушення принципу правової визначеності та вимог щодо якості закону.

Шість з двадцяти одного складу колегії суддів, що прийняли цю постанову, з її висновками не погодились. Але, коли суди першої та апеляційної інстанції будуть в 16 разів зменшувати середній заробіток працівника, окрему думку цих шести суддів ніхто враховувати не буде.

Усі процесуальні кодекси чітко встановлюють, що суди мають враховувати висновки Верховного Суду. Зрозуміло, що поки на заміну цій постанові Великої Палати не прийде нова, наслідки застосування судами нижчих інстанцій такого «суддівського закону» лягають на плечі простих працівників. Найгірше, що зміни прийдуть не скоро. Складно перестрибнути бар’єр ціни позову в 525 500 гривень, щоб справа не потрапила під фільтр «малозначна» чи обґрунтувати виняткове значення справи для людини.

Поки Судді Верховного Суду не будуть об’єктивно застосовувати те, що каже закон, вседозволеність буде вкорінюватись ще дужче. І це не формалізм, а передбачуваність єдиних правил гри для всіх.

АО "РівнеПраво"

Адвокатське об'єднання "РівнеПраво"

33028, м. Рівне, вул. Короленка, 5

+380504352684, +380984762748

info@rivnepravo.com.ua

Copyright©2020 Микола Луцюк. Всі права захищені.

Пошук

Вхід для партнерів