Oголошено конкурс з відбору адвокатів, які залучаються для надання безоплатної вторинної правової допомоги. Про це йдеться на сайті Міністерства юстиції України.

...
КДКА Рівненської області проводить організаційні з...
04 жовт. 2017КДКА Рівненської області проводить організаційні збори!

Шановні колеги!11 жовтня 2017 року, об 14 годині 00 хв.... ]

Пора розблокувати роботу Ради адвокатів Рівненсько...
27 вер. 2017Пора розблокувати роботу Ради адвокатів Рівненської області!

Шановні колеги-адвокати!оку проводилась К [ ... ]

ЮРИДИЧНІ НОВИНИ:

  • Довідник
  • Архів
  • Допомога

Довідник "Рівненщина юридична"
Містить реквізити державних та недержавних установ Рівненської області, які зайняті в сфері правозахисної та юридичної діяльності, а також відомості про підпорядкування та структури цих інституцій...

Архів процесуальних документів містить реально створені та використані юристами процесуальні документи в різних галузях правозахисної діяльності зі зміненими персональними даними клієнтів.

Безкоштовна юридична консультація.
Звернувшись через контактну форму на сайті з запитом про надання допомоги, можна отримати кваліфіковану і безкоштовну консультацію юристів з різних правових питань...

Developed by jtemplate

Автор: С.В. Хилевич
Друк

Відповідно до пункту 2 статті 27 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та на виконання пункту 2.8 Плану роботи на І півріччя 2017 року Судовою палатою з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області узагальнено практику судів Рівненської області протягом 2016 року при вирішенні питань, пов’язаних з компетенцією судів у спорах, що виникають із земельних правовідносин, та спорів про оскарження рішень (розпоряджень) про передачу земельних ділянок у приватну власність.

Суди області своєчасно і повно узагальнили дану судову практику, надавши в розпорядження апеляційного суду відповідну проаналізовану статистично-тематичну інформацію. Однак Радивилівський районний суд самоусунувся від виконання зазначених вказівок, що можна пояснити лише відсутністю жодного призначеного вперше чи обраного безстроково судді або відсутністю справ цієї категорії. Усіх суддів цього суду протягом 2016 року було увільнено від виконання службових обов’язків у зв’язку з виходом у відставку.
У ході вивчення узагальнюваних питань встановлено, що однією із практичних проблем при взаємодії держави, суспільства в цілому та зокрема громадян з приводу правовідносин, які стосуються прав на землю, виявляється визначення судової юрисдикції (підвідомчості) земельних спорів.
Згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. При цьому судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Водночас система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності.
У свою чергу, спеціалізація судів загальної юрисдикції закріплена в статті 18 За­кону України "Про судоустрій і статус суддів", де частиною першою встанов­лено спеціалізацію щодо розгляду цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Варто підкреслити, що всі зазначені види спеціалізацій судів загальної юрисдикції призначені для безпосереднього захисту прав і свобод особи відповідно до гарантованого Конституцією України права держави, територіальних громад, юридичних осіб, людини та громадянина на судо­вий захист своїх прав на землю, у тому числі права власності, права користування, інших речових прав, а також на оскар­ження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної вла­ди, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
У справі "Белле проти Франції" Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоби доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Як свідчить позиція Європейського суду з прав людини, основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Конституція України у статті 129 передбачає основні засади судочинства, зокрема, законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, а також обов’язковість рішень суду.
Відповідно до статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Статтею 7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" кожній особі гарантується захист її прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним відповідно до закону.
Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи мають право на судовий захист в Україні нарівні з громадянами і юридичними особами.
Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України.
Згідно зі статтею 3 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.
Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.
Тобто вбачається, що право на звернення до суду є невід'ємним особистим правом. Від цього права особа не може відмовитися і це право не може бути обмежене правочином. Особа має право звернутися до суду за захистом саме своїх прав. Право на позов має особа, права, свободи або інтереси якої порушені. Отже, особа не має права звернутися до суду у разі, якщо права, за захистом яких вона звернулася, їй не належать. Така особа є неналежним позивачем у позові їй слід відмовити, а тому при зверненні до суду позивач повинен доводити свою юридичну заінтересованість у справі. Завдяки такому підходу реалізується принцип диспозитивності цивільного процесу, відповідно до якого кожна особа самостійно вирішує, чи звертатись їй до суду, чи ні. У разі відсутності юридичної заінтересованості у позивача немає права на позов і суд з цих підстав відмовляє у його задоволенні.
Конституцією України встановлено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави; об’єктом права власності Українського народу.
Відповідно до статті 113 Основного Закону України органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють від імені Українського народу права власника в межах, визначених Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону. Згідно зі статтею 14 Конституції України право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Метою даного узагальнення є застосування загальними судами області земельного законодавства, виявлення складних та неоднозначних питань у судовій практиці вирішення відповідних спорів, розробка пропозицій щодо забезпечення однакового застосування судами норм права, а також з'ясування і заповнення прогалин у земельному законодавстві і забезпечення особі, земельні права якої порушено, доступу до правосуддя. В узагальненні проаналізовано практику розгляду місцевими загальними судами області спорів, пов'язаних із земельними правовідносинами в сфері оскарження рішень (розпоряджень) про передачу земельних ділянок у приватну власність.
Окрім того, проведено аналіз компетенції судів у земельних правовідносинах та юрисдикцію розгляду земельних спорів.
Матеріально-правові питання захисту порушених прав та обов’язків з приводу земельних спорів регулюється Конституцією України як нормами прямої дії; Рішеннями Європейського суду з прав людини; Цивільним кодексом України; Земельним кодексом України; Рішенням Конституційного Суду України від 1 квітня 2010 року №10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів "а", "б", "в", "г" статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України; Законом України "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності"; Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"; правовими висновками Верховного Суду України, що висловлені у відповідних постановах; роз’ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 року №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ", постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ", постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.03.2013 року №3 "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ", постанови пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 року №8 "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів" і постанови Вищого господарського суду України від 24.10.2011 року №10 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам".
Оскільки право на належне судочинство передбачене Конституцією України та законами України, тому найважливішим питанням слід вважати правильність юрисдикції, якій необхідно у передбачений законом спосіб захистити порушені, оспорювані чи невизнані права особи на землю.
Загальний аналіз процесуальних норм законодавства України, за якими визначаються юрисдикційна належність та підсудність справ різній судовій спеціалізації, вказує на певні критерії розмежування спорів між ними. До яких, зокрема, входять такі, як:
1) суб'єктний склад сторін спору;
2) предмет спірних правовідносин;
3) ха­рактер спірних правовідносин.
При визначенні юрисдикції земельних спорів слід ураховувати зокрема, що земельні відносини, суб'єктами яких є фізичні чи юридичні особи, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, а об'єктами - землі у межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї), регулюються земельним і цивільним законодавством на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, забезпечення гарантій прав на землю (стаття 1 Цивільного кодексу України, статті 2, 5 Земельного кодексу України). Захист судом прав на землю у цих відносинах здійснюється способами, визначеними статтями 16, 21, 393 Цивільного кодексу України, статтею 152 Земельного кодексу України, у тому числі шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.
Відповідно до цього спори, що виникають із земельних відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб'єкта владних повноважень, згідно зі статтею 15 Цивільного процесуального кодексу України розглядаються в порядку цивільного судочинства.
Такий підхід визначений пунктом 7 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.03.2013 № 3 "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ".
Щодо адміністративної юрисдикції спорів, пов’язаних із землею, то пункт 12 постанови пленуму Вищого адміністративного кодексу України від 20.05.2013 року №8 "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів" роз’яснив, що земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень, пов'язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності, належать до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Юрисдикційні колізії між цивільною та адміністративною підвідомчістю виникають насамперед через те, що публічно-правові утворення (держава, територіальна громада) можуть бути як суб'єктами приватних правовідносин, так і суб'єктами публічних правовідносин. При цьому, в першу чергу, статус державних чи комунальних органів визначається виключно нормами публічного права, незалежно від того, які права публічно-правового значення (цивільні чи публічні) вони мають намір реалізувати.
Роз’яснення з приводу господарської юрисдикції земельних спорів висвітлені у пункті 1.2.4. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 № 6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин". Так, за змістом статей 13, 14 Конституції України, статті 11 Цивільного кодексу України, статей 123, 124, 127, 128 Земельного кодексу України рішенням органу місцевого самоврядування або державної адміністрації про надання земельної ділянки господарюючому суб'єкту у власність або в користування здійснюється волевиявлення власника землі і реалізуються відповідні права у цивільних правовідносинах з урахуванням вимог Земельного кодексу України, спрямованих на раціональне використання землі як об'єкта нерухомості (власності). Індивідуальні акти органів держави або місцевого самоврядування, якими реалізовуються волевиявлення держави або територіальної громади як учасника цивільно-правових відносин і з яких виникають, змінюються, припиняються цивільні права і обов'язки, не належать до правових актів управління, а спори щодо їх оскарження мають приватно-правовий характер, тобто справи у них підвідомчі господарським судам.
Такою, що слід взяти суддям до уваги при практичній діяльності, вбачається правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України з приводу підвідомчості справ, предметом яких є земельні спори.
Так, 24 січня 2017 року Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України, розглядаючи справу № 21-1559а16 підтримала правові висновки, викладені раніше в постановах Верховного Суду України від 24 лютого та 10 березня 2015 року (справи №№ 21-34а15, 21-547а14 відповідно) щодо підвідомчості судових спорів з суб’єктом владних повноважень відносно рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду.
У цих справах суд дійшов висновку, що у разі прийняття суб’єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне. Суд зазначив, що предметом спору у цій справі, як випливає зі змісту її фактичних обставин, були реєстраційні дії із державної реєстрації за заявником права приватної власності на самочинно збудований житловий будинок та видачі свідоцтва про право власності на нього.
Цей спір сторони та суди визнали таким, що належить до юрисдикції адміністративних судів. Однак Верховний Суд України прийшов до висновку, що в контексті конкретних обставин справи та зумовленого ними нормативного регулювання правовідносин, що склалося між його суб’єктами, такий висновок не можна визнати правильним. За частиною першою статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" під державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно розуміється офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно з пунктом 46 Порядку для проведення державної реєстрації прав з видачею свідоцтва про право власності на нерухоме майно у зв’язку з набуттям права власності на новозбудовані чи реконструйовані об’єкти нерухомого майна заявник, крім документів, що зазначені у пунктах 28, 29 і 31 цього Порядку, подає органові державної реєстрації прав документ, що посвідчує речове право на земельну ділянку (крім випадків реконструкції квартири, житлового або нежитлового приміщення), а також витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку (у разі, коли в документі, що посвідчує речове право на земельну ділянку, відсутні відомості про її кадастровий номер).
Відповідно до частин першої–третьої, п’ятої статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
При цьому обов’язково слід звертати увагу на те, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.
Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов’язана відшкодувати витрати, пов’язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.
Крім зазначених обставин, суди встановили також, що серед переліку документів, доданих позивачем до заяви про державну реєстрацію права власності на житловий будинок, не було документа, що посвідчує речове право на земельну ділянку, на якій розташовано житловий будинок. Було відомо й про те, що відносно використання земельної ділянки, на якій розташована будівля виник цивільно – правовий спір.
Аналіз фактичних обставин дав підстави вважати, що оспореним реєстраційним діям передує невирішений спір між його учасниками про право цивільне, зокрема, про право на конкретну земельну ділянку, збудовану будівлю на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, і право власності на яку (будівлю, нерухоме майно) може бути визнане судом, якщо це не порушуватиме прав інших осіб.
З огляду на наведене Верховний Суд України зробив такий правовий висновок.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У Рішенні Європейського суду з прав людини від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики термін "встановленим законом" у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" (див. Рішення у справі "Занд проти Австрії" (Zand vs. Austria), заява № 7360/76 ). У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. Фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що не може вважатися судом, "встановленим законом", національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.
Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, ухвалено щодо реєстраційних дій, здійснених на основі юридичних фактів, стосовно яких існує спір про право цивільне, в межах якого (за наявності для цього підстав) можуть бути розв’язані й питання, пов’язані з реєстрацією права власності на будівлю.
Таким чином, Верховний Суд України вказав, що дана справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Відповідно до статті 69 Закону України "Про Конституційний Суд України" рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання.
Згідно із резолютивною частиною Рішення Конституційного Суду України від 1 квітня 2010 року у справі №10-рп\2010 вбачається чітка визначеність земельних спорів. Зокрема:
- положення частини першої статті 143 Конституції України, відповідно до яких територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування "вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції", слід розуміти так, що при вирішенні цих питань органи місцевого самоврядування діють як суб'єкти владних повноважень;
- положення пунктів "а", "б", "в", "г" статті 12 Земельного кодексу України у частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього Кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб'єкти владних повноважень;
- положення пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України стосовно поширення компетенції адміністративних судів на "спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності" слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень, пов'язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності.
Більше того, раніше Верховний Суд України чітко вказав, що оскарження розпоряджень та рішень щодо питань відведення земельних ділянок відбувається за правилами адміністративного судочинства, а не будь-якого іншого. Між тим, необхідно враховувати, що у постанові від 17 лютого 2015 року по справі № 21-551а14 Верховний Суд України висловив правову позицію, яка полягає у тому, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення, на підставі якого виникають цивільні права та обов'язки особи та такі права підтверджуються чи оформлені відповідним правовстановлюючим документом, подальше оспорювання іншою особою правомірності набуття фізичною чи юридичною особою права має вирішуватись у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право. Такого ж висновку Верховний Суд України дійшов у постановах від 24 лютого 2015 року (справа №21-34а15) , від 16 грудня 2014 року (справа №21-544а14) від 9 грудня 2014 року (справа №21-308а14) , від 11 листопада 2014 року (справа №21-493а14).
Роз’яснення пункту 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.1994 року №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" (із змінами, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 19.03.2010 року №2) вказують, що за загальним правилом розмежування компетенції судів з розгляду земельних та пов’язаних із земельними відносинами майнових спорів відбувається залежно від суб’єктного складу їх учасників. Ті земельні та пов’язані із земельними відносинами майнові спори, сторонами в яких є юридичні особи, а також громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статус суб’єкта підприємницької діяльності, розглядаються господарськими судами, а всі інші – в порядку цивільного судочинства, крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких згідно з пунктами 1, 3 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України віднесено до компетенції адміністративних судів.
З роз’яснень, даних пленумом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у пунктах 6-7 своєї постанови від 01.03.2013 року №3 "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ", вбачається, що при вирішенні питань, пов’язаних із компетенцією судів у спорах, що виникають із земельних відносин, судам слід ураховувати роз’яснення, викладені в пунктах 2 і 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" (із змінами і доповненнями, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року № 2), а також Рішення Конституційного Суду України від 01 квітня 2010 року № 10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів „а“, „б“, „в“, „г“ статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України.
При цьому суди мають виходити з того, що згідно зі статтями 13 і 14 Конституції України, статтями 177, 181, 324 і главою 30 Цивільного кодексу України земля та земельні ділянки є об’єктами цивільних прав, а держава і територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах із метою реалізації цивільних та інших прав у приватно-правових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок. Отже, суд має з’ясувати, є спір приватно-правовим або публічно-правовим; чи виник спір із відносин, урегульованих нормами цивільного права, чи пов’язані ці відносини зі здійсненням сторонами цивільних або інших майнових прав на земельні ділянки на засадах рівності; чи виник спір щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень при реалізації ним управлінських функцій у сфері земельних правовідносин.
Земельні відносини, суб’єктами яких є фізичні чи юридичні особи, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, а об’єктами – землі у межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї), регулюються земельним і цивільним законодавством на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, забезпечення гарантій прав на землю (стаття 1 Цивільного кодексу України, статті 2, 5 Земельного кодексу України). Захист судом прав на землю у цих відносинах здійснюється способами, визначеними статтями 16, 21, 393 Цивільного кодексу України, статтею 152 Земельного кодексу України, у тому числі шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.
Відповідно до цього спори, що виникають із земельних відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб’єкта владних повноважень, згідно зі статтею 15 Цивільного процесуального кодексу України розглядаються в порядку цивільного судочинства. Це стосується, наприклад, позовів про визнання незаконними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо видання дозволу на виготовлення (розроблення) проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, вирішення інших питань, що відповідно до закону необхідні для набуття і реалізації права на землю, про надання чи передачу земельної ділянки у власність або користування чи невирішення цих питань, припинення права власності чи користування землею (статті 116, 118, 123, 128, 131, 144, 146, 147, 149, 151 Земельного кодексу України та інші), крім спорів, передбачених частиною першою статті 16 Закону України від 17 листопада 2009 року "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності", про цивільну відповідальність за порушення земельного законодавства (статті 210, 211 Земельного кодексу України), про повернення самовільно зайнятих земельних ділянок (стаття 212 Земельного кодексу України).
Тому для визначення підвідомчості справ, що виникають з земельних правовідносин, судам слід звертати увагу на конкретні обставини справи, а також на поки що існуючу (в той самий час, яка є доволі суперечливою) судову практику судів вищих інстанцій. Судам при цьому необхідно враховувати, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі і обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.
Як свідчить практика інших загальних судів України, так само і практика апеляційного перегляду справ Апеляційним судом Рівненської області вказує про наявність певних помилок практичного застосування норм, пов'язаних як з юрисдикційною визначеністю, так і з підсудністю спорів загальним судам. Однак питома вага таких процесуально-правових порушень порівняно із загальною кількістю справ цієї категорії не є значною.
Тобто вбачається певна неоднозначність судової практики у земельних спорах судів цивільної та адміністративної юрисдикції. Щодо практики господарських судів, то загальні суди області правильно розуміють принципи розмежування підвідомчості справ цим судам та орієнтуються в юридичній специфіці даних питань.
Оскільки питання з приводу судової практики у справах про оскарження рішень (розпоряджень) про відведення земельних ділянок та надання дозволу на виготовлення проектної документації, тобто правовідносин, які виникли ще до винесення рішень (розпоряджень) про визнання за особою права приватної власності, включено до узагальнення, тому в суддів вони викликають безумовний процесуально-правовий інтерес.
В основному, існує певна однаковість судової практики у земельних спорах, пов’язаних із розпорядженням землями держави (територіальних громад), до передачі таких земельних ділянок у приватну власність і користування громадянам та юридичним особам. Як правило, такі справи, де позивачем є фізична особа, вирішуються судами області в порядку цивільного судочинства.

Статистичні дані судової практики області з цих питань протягом 2016 року виглядають таким чином:

№ п\п

 

 

Місцевий суд області

 

 

(назва)

 

 

Надійшло позовів

 

 

усього

 

 

Загальна кількість справ, що

 

 

розглянуті

 

 

Справи за позовами про оскарження рішень, дій, бездіяльності органу місцевого самоврядування (органу виконавчої влади) при вирішенні питань до винесення рішень про передачу ділянки у приватну власність

 

 

Справи за позовами про оскарження рішень органу місцевого самовря-дування (органу виконавчої влади)  про

 

 

передачу ділянки у приватну власність

 

 

Справи про визнання недійсними державних актів на право власності на землю

 

 

Справи про визнання права приватної власності на земельну ділянку

 

 

Справи про визначення меж земельних ділянок, де хоча б одна ділянка перебу-ває у приватній власності

 

 

Закрито провадження в справі

 

 

Кількість справ переглянутих Апеляційним судом

 

 

Без змін

 

 

Скас. Закр.пров.

 

 

1

 

 

Березнівський районний суд

 

 

6

 

 

4

 

 

2

 

 

-

 

 

-

 

 

-

 

 

-

 

 

-

 

 

-

 

 

-

 

 

2

 

 

Володимирецький районний суд

 

 

43

 

 

10

 

 

-

 

 

-

 

 

1

 

 

1

 

 

1

 

 

1

 

 

2

 

 

1

 

 

3

 

 

Гощанський районний суд

 

 

247

 

 

241

 

 

-

 

 

3

 

 

7

 

 

-

 

 

-

 

 

-

 

 

2

 

 

3

 

 

4

 

 

Демидівський районний суд

 

 

3

 

 

2

 

 

-

 

 

 

Хилевич Сергій Віталійович,
суддя-спікер Апеляційного суду Рівненської області.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

ДЛЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА:

Досудове врегулювання спорів та конфліктів
Реєстрація, реорганізація, ліквідація підприємств
Юридичний захист господарської діяльності
Комплексне абонентське обслуговування бізнесу

АНЕКДОТ

Письмовий договір

Найважливіший винахід в історії людства - письмовий договір.
Він дозволяє людям викласти на папері всі причини, за якими вони не довіряють один одному.

Юридичні особи

Голландія стала першою з європейських країн,
яка дозволила шлюби не тільки між одностатевими,
але і між юридичними особами.

Відсутність доказів...

Саме відсутність доказів і переконало суддю в тому,
що обвинувачений є підступним, витонченим злочинцем,
що не залишає слідів, і тому заслуговує найсуворішого покарання ...