Створено: 06 листопада 2018 Автор: Пархомчук Вікторія

Одним із трендів еволюції сучасного права є диверсифікація юридичних понять, які, наразі, не обмежується тільки двома протилежними категоріями: «право» та «обов’язок». Завдяки практиці ЄСПЛ сформувалися і набувають поширення інші спорідненні терміни такі як «свобода», «привілей», «охоронюваний законом інтерес», «правомірне очікування».

Саме про останній «юридичний феномен» ми сьогодні поговоримо, аналізуючи Постанову ВС у справі № 369/6516/16-ц від 01 серпня 2018 р., де суд максимально справдило застосував статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. 

 

Суть спору: Колишній колгоспник отримав  сертифікат на право на земельну частку (пай)  площею 1, 85 умовних кадастрових гектарів. За життя сертифікат у державний акт «не матеріалізував».  Його спадкоємець – позивач прийнявши спадщину не встиг повністю оформити право власності на виділену в натурі земельну ділянку, проте вчинив певні кроки у цьому напрямку. Так позивачу було надане розпорядження органу державної влади про дозвіл на розробку технічної документації  із землеустрою щодо встановлення  меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) площею і така документація була виготовлена землевпорядною організацією. На стадії розгляду документів кадастровим реєстратором з’ясувалося, що винесена в натурі з/д  на 100% перетинає  частину іншої більшої земельної ділянки, яка належить відповідачу, що унеможливлює внесення її до кадастру.

Отже, кадастровий реєстратор відмовив у реєстрації земельної ділянки позивача, чим змусив звернутися його до суду. Зокрема, позивач просив суд скасувати державну реєстрацію земельної ділянки відповідача, скасувати її кадастровий номер та визнати право власності за ним на земельну ділянку відповідно до розробленої землевпорядної документації.   

Водночас у відповідача як і властиво рейдерам все грамотно. Спочатку на підставну особу, яка ніколи не працювала  у колгоспі, приватизував з/д на підставі розпорядження органу державної влади, потім перепродав іншій особі, а ця особа об’єднала спірну з/д з іншою з/д. І вже на об’єднану з/д – присвоїли новий кадастровий номер. Надзвичайно складно розібратися тепер де ж ділянка позивача, от суди і не заморочуються.

Як наслідок, суди першої та апеляційної інстанції вдалися до традиційного підходу при оскарженні правовстановлюючих документів на землю. Так, державний акт на право власності на земельну ділянку виданий на підставі рішення органу місцевого самоврядування чи розпорядження органу державної влади, хоча відповідно до ст. ст. 125126 ЗК України і підтверджує право власності на земельну ділянку, проте  фактично є похідним документом. Для скасування  державного акту, точніше державної реєстрації земельної ділянки, необхідно  скасувати розпорядчий документ – довести позивачу його незаконність і при цьому дотриматися усіх складних правил підвідомчості.

Суд касаційної інстанції відійшов від ст. 155 ЗК України та застосував ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»,  скасував відмовні рішення суду першої та апеляційної інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Зокрема ВС підкреслив, що надання позивачу, як спадкоємцю, органом державної влади розпорядження про дозвіл на розробку технічної документації створило для нього правомірне очікування від уповноважених органів щодо  оформлення права власності на земельний пай у вигляді винесеної в натурі земельної ділянки відповідно до розробленої за замовлення позивача технічної документації на земельну ділянку. І таке правомірне очікування повинне враховуватися уповноваженими органами при прийнятті розпорядчих рішень про виділення земельної ділянки іншим особам. 

ВС також зазначив, що позивач обрав спосіб захисту прав передбачений ст. 152 ЗК України, а суди першої та апеляційної інстанції не перевірили повністю законності підстав надання спірної земельної ділянки відповідачу, тобто не вирішили спір по суті.

Кандидат юридичних наук Карнаух Б.П. в одній із своїх статей досліджував питання, пов’язані із правомірними очікуваннями. Він зазначав, що уперше концепція правомірного очікування (англ. – legitimate expectation) була сформульована в галузі адміністративного права англійськими судами. Згідно з цією концепцією дії або рішення органу публічної влади вважаються такими, що суперечать принципу верховенства права, не тільки у тих випадках, коли такими діями порушуються суб’єктивні права і процесуальні гарантії, прямо передбачені чинним законодавством, але й у тих випадках, коли такі дії не задовольняють правомірних очікувань осіб, стосовно яких вони вчиняються (ухвалюються). Правомірне очікування виникає у тому випадку, коли внаслідок заяв чи обіцянок від імені органу публічної влади, або внаслідок усталеної практики в особи сформувалося розумне сподівання, що стосовно до неї орган публічної влади буде діяти саме так, а не інакше.

У практиці ЄСПЛ матеріальні правомірні очікування визнаються «майном» за умови, що такі очікування (1) стосуються певних благ, котрі мають економічну цінність, (2) є цивільними за галузевою належністю і (3) достатньо визначені для того, аби бути забезпеченими можливістю судового захисту. Відповідно до усталеної практики Європейського суду ««майном» може бути «наявне майно», або активи, включно з вимогами, стосовно яких заявник здатен довести, що він мав принаймні «правомірне очікування» дієвої реалізації його майнового права».

Хоча Суд доволі часто використовує концепцію «правомірного очікування», найбільш типова категорія справ така. Унаслідок певного юридичного факту, який уже відбувся (це може бути договір, делікт чи видача ліцензії), особа набуває майнове право. Однак невдовзі по тому, до того як особа це право встигне зреалізувати, держава ухвалює акт (нормативний або індивідуальної дії), котрим 224 таке право скасовується із наданням цьому актові ретроспективної дії щодо фактів, які відбулися до його прийняття. При цьому підстави, з яких особа позбавляється раніше набутого права, не пов’язані з її поведінкою. У подібних ситуаціях на момент розгляду справи Європейським Судом право заявника не може вважатися «наявним» відповідно до національного законодавства. Через те Суд визнає порушеним не право, а правомірне очікування заявника.

Карнаух прийшов до висновку, що головне призначення нових категорій – у тому, аби надати індивідові можливість юрисдикційного захисту навіть у тих пограничних ситуаціях, коли останній не годен достеменно вказати на конкретну норму позитивного права, яка в тій чи іншій ситуації була порушена.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

ОСТАННІ НОВИНИ